Нещодавно в декількох розмовах обговорювали те, наскільки “складною” емоцією та вмінням є змога щиро радіти за успіхи інших.
За чужі перемоги, досягнення, правильні вчинки. Я не про показові: “вау, молодець, круто!”, для галочки та етикету. А про справжню чисту радість та прийняття того, що хтось й справді зробив щось класне, що комусь вийшло, або просто, що хтось зробив щось краще за те, що робиш ти. І ні, цій людині не просто пощастило, вона й справді заслуговує на цей результат.
Більшість з нас настільки сильно зациклені на собі, що просто не в змозі цього зробити. Саме тому, зазвичай, це відчуття розбивається об їдку іронію та сарказм, об заздрість та амбіції, та об.. справжній масштаб нашої особистості.
Також таку реакцію можна пояснити певною формою когнітивних спотворень. В соціальній психології є дуже цікава закономірність, яка має назву “ефект Озера Вобегон“.
Під час досліджень, виявилося, що переважна більшість абсолютно здорових психічно людей переоцінюють себе в плані своїх здібностей, досягнень та потенціалу в порівнянні з іншими.
Коли даний ефект вступає в дію, а робить він це майже кожен раз, коли виникає ситуація порівняння себе з іншими, то думка людини про себе стає не просто вище середнього, воно здіймається дуже високо і зазвичай стверджує про власну перевагу:
“Всі домагаються успіху через свої зв’язки, і тільки я через свою працю”, “Якби в мене були такі можливості, я б зробив в два рази більше”, “Їй просто пощастило, бо в неї багаті батьки та гарна зовнішність”, “Я завжди себе контролюю, на відміну від інших …”, “Ці придурки на дорогах зовсім не вміють їздити..”
Знайомі фрази?
Є цікава соціологія, що підтверджує цей ефект, наприклад 95% професорів вважають свій рівень викладання вищий за середній. А 99% опитуваних впевнені, що їх почуття гумору вище середнього. Колись журнал “Time” задав жителям США питання, чи належать вони до 1% людей з найвищим доходом, “так” відповіли 19% опитуваних.
Саме тому, слід пам’ятати, що ми маємо доволі викривлене відображення власного “я”. І, власне, це теж дуже впливає на нашу “змогу” радіти за успіхи інших.
Метафорично це відчуття та емоцію я б порівняв з “Патронусом” зі світу Гаррі Поттера. Викликати патронуса під силу лише тільки сильному та зрілому чарівникові, так як це дуже складна магія. Для виклику Патронуса потрібно мати достатньо світла всередині себе і згадати найщасливіші моменти свого життя, інакше, крім появи іскри, нічого не вийде.
Якби там не було, вміння радіти успіхам інших – це дуже світла і правильна емоція, яка дається не всім і не з першого разу. Але пробувати відчути її однозначно варто.
