*29 текст написаний вчора ввечері
Мій особистий «новий рік» завжди приходить на місяць пізніше ніж у всіх. І я вже багато років підряд пишу свої персональні висновки, думки та підсумки.
Цього року писати було важко. Не тому, що немає, що розповісти, а тому, що перший місяць нового 2021 року став для мене одним з найважчих у житті.
Майже вся моя родина захворіла на COVID-19. Це була реально складна битва, в якій приймало участь 8 людей. Всі одужали… окрім дідуся, його не стало.
Мені досі складно з цим змиритись. Бо від початку пандемії я пообіцяв собі: якщо хтось з моїх захворіє, я не пробачу собі, якщо не проконтролюю, і не зроблю все, що в моїх силах, вчасно та правильно: тести, аналізи, лікування.
Я старався діяти на випередження, кожного дня контролював усіх температуру та сатурацію, відправляв всіх на КТ та аналізи, про всяк випадок наперед домовився про інфекційну лікарню, купував найкращі ліки, не задумуючись за їхню ціну. Прокидався кожного дня з чітким розумінням плану дій і вірою, що все буде добре.
Але цього було недостатньо. Реанімація. Спроби домовитись з Богом. Шок. Поразка. Пустота. 5 стадій прийняття неминучого. Новий день.
Я вірю в раціональність, розум, смиренність, і взагалі я ще той стоїк-аматор. Але такі ситуації завжди на рівні емоцій та почуттів. І це завжди складно… до болі, до нудоти та мурашок на тілі складно. І якщо не мати якорів та фундаменту для власної цілісності, то така історія з легкістю може зруйнувати твій світ.
Мій світ окей, буде смішно жалітись: цвіте, пахне та розростається сотнями робочих повідомлень в день, новими ідеями, проєктами (KindGeek, SignSpot, GeekHub, Lvivland) та можливостями. Правда, він став трохи іншим, ніж до того.
Звичайно, з віком ти стаєш трохи сентиментальнішим. Або можливо, ти просто перестаєш боятись справжніх емоцій і думок інших людей щодо цього. Не знаю.
Але тепер точно знаю, а точніше усвідомлюю, що колись настане день — коли тебе не стане.
Якби це був куплет, то можна було б так:
«Колись настане день, коли не стане тебе,
Планета далі піде, люди будуть пити своє лате,
сніг сліди всі замете, таке банальне есе,
таке банальне, як — все».
Але життя — це не трек на Spotify, і не куплет, це мінімум концерт, який треба провести з усвідомленням того, що колись прийде день, коли планета продовжить свій рух без тебе.
Стоп. Для розуміння. Я це пишу без драматизму чи надмірної лірики, навпаки, з оптимізмом та думками про майбутнє. Минуле не зміниш, єдине, що має зміст змінювати, — це сьогодні та завтра. А боятись треба не смерті, а пустого життя.
Відповідно тут (в житті) у нас ніби досить просте завдання: старатись кожного дня ставати кращою версією себе. Спробувати прийняти і полюбити себе. Перемогти своїх демонів. Любити та піклуватись про своїх близьких, бажано не лише словами, а діями. Спробувати встигнути жити, а не просто існувати, не думати, що наше життя — це просто «чорновик», а колись все можна буде переписати на «чистовик». Не забувати про друзів, подорожі, колекції емоцій та спогадів. Стати не просто багатим (поп-культура, вибач мене за цю тезу), а щасливим, і мати змогу робити щасливими інших.
І загалом бути вдячним. Вдячним тим людям, завдяки яким ти там, де ти є. Люди переважно злопам’ятні та довго пам’ятають зло, добро ж, навпаки, зазвичай швидко забувається. Багато хто дуже швидко відривається від землі, набирається самовпевненості, і забуває про просту, але важливу річ: вдячність. Я ще минулого року писав про те, що зрозумів: протягом всього життя, мені неймовірно щастило з людьми, які поруч зі мною, і що це і є моїм найбільшим «асетом», досягненням, перевагою, цінністю. Це стосується і сім’ї, і друзів, і колег, які працюють разом зі мною. Я вдячний вам. Дякую.
Ну і на кінець… В чому сила?
Всесвіт не ворожий і не дружній, він здебільшого байдужий. Тому думаю, що сила — в байдужості. В байдужості до будь-яких перешкод, та в можливості вислухати будь-яку правду і витримати будь-який біль.
Usus est optĭmus magister.
Продовжуємо!
P.S.: Дякую всім за привітання! 🙂
